дівчина дякуючи котрій я почав говорити українською

Як почати говорити українською

Як я почав говорити українською мовою? Це як спорт, спочатку важко та навіть боляче, але потім стає легко і приємно. Ділюсь своєю історією і рецептом.

Взагалі історія "двомовності" дуже складна і багатогранна, вона заслуговує на окрему величезну нудну та трагічну статтю у блозі. Сьогодні я одразу перейду до своєї особистої історії. Отже, як ви можливо вже знаєте я з передмістя міста Суми. Місто у нас російськомовне, хоча весь регіон "умовно україномовний". Звичайно, під таким дивним терміном я сховав суржик. Селище міського типу в котрому я зростав ділилось на дві частини - сільськогосподарську і робітничу. Майже всі без виключення в нашому 6-тисячному населеному пункті вживали суржик. Винятком були ті, хто мав справу з містом (саме так у нас найчастіше називали Суми - місто). Студенти, ті хто працював у місті, а також прогресивна пролетарська молодь 90-их (тобто гопники) - вміли вимовити навіть по кілька речень російською майже без помилок і з легеньким акцентом. Мовний кордон майже збігався з адміністративним кордоном міста. Серед молоді антагонізм чомусь був найбільше виражений. Молодь з міста зневажала селюків, тобто, не асимільованої російською культурою молоді. Молодь з сіл також зневажала себе за те що не була наділена цим божественним даром - володінням культурною міською мовою. Така собі передісторія.

 

Як я вивчив російську мову

Російську я звичайно вчив у школі. У нас була непогана вчителька, така собі MILF. Досить інтелігентна і вибаглива, та на жаль цих якостей недостатньо, щоб змусити зграю напівздичавілих сільських "сиріт" говорити хоч і близькою для них, та все ж досить мертвою мовою. Мертвою, бо ж у тому нашому дитинстві радіо та магнітофонів ні у кого не було, а експериментальний кольоровий телевізор Електрон ловив лише два канали, і ті здається були україномовні - УТ-1, та ніби УТ-2, котрий згодом перетворився в 1+1. Книжок і газет за порпанням у багнюці нам читати було ніколи, то ж російській просто не було звідки взятись у нашому житті.

Швидше за все я б ще довго говорив суржиком, та доля мене підвела і заслала в концентраційні дитячі табори. Чому концентраційні? Бо в дитячий табір було важко потрапити й зазвичай вони були на 85-95% заповнені дітьми з заможніших, міських російськомовних родин, і лише якісь 5-15% становили сільські бідолахи, котрим батьки правдами й неправдами здобували омріяну "путьовку". Це було місце концентрованого дитячого міського снобізму і ксенофобії. Саме така доля спіткала і мене. Моя мама працювала в дитячій лікарні та двічі за моє дитинство я "по блату" побував у цих таборах.

Перший раз був дуже давно і я майже нічого не пам'ятаю. У мене є лише загальний негативний емоційний осад. Здається в мене там не було друзів і я швидше був одним з небагатьох не російськомовних дітей в тому наборі, до того ж я був з бідної родини і в підсумку шансів на здобуття друзів у мене було обмаль. Проте другий раз я пам'ятаю дуже добре. Мені вже було років 10 чи 11. Я вже почав мрійливо зазиратись на бантики дівчат і ходити на гульки до "пролетарської" частини мого населеного пункту, котру всі у нас називали "Завод", через цукровий завод, що був їх "градообразующім" підприємством. Думка інших та сприйняття мене іншими дітьми вже мали для мене значення. Через це в перший же день свого перебування в дитячому таборі, ледь не з перших хвилин я замовк. Я на стільки соромився того, що не говорю російською, що на початку мої вербальні засоби звузились до кількох мугикань типу "угу" та "у-у", котрі, щоправда швидко еволюціювали в "да" і "нєт".

Моїми сусідами були жваві й веселі російськомовні юнаки, котрі відразу ж один з одним перезнайомились - похвалились хто в якому районі міста живе і до якої школи ходить. Я ж, майже виключно за допомогою своїх незамінних "да" і "нєт" повідомив всіх, що я з Курського району і ходжу до 15-ї школи. Ще ніколи юний "Штірліц" не був так близько провалу. В Курському районі Сум працювала моя мама, тому я був впевнений в його існуванні. Та ось про існування 15-ї школи я дізнався з менш надійного джерела, тому почував себе дуже невпевнено. Особливо, коли в мене почали розпитувати про те, чому я ходжу до школи не в своєму районі, а в сусідньому (бо як виявилось та клята школа була далеченько від мого уявного місця проживання). Врешті, після моєї чергової вдалої спроби прикинутись восковою фігурою, зацікавленість в моїй таємничій особі вщухла і я міг продовжити свою шпигунську місію, а саме - втертися в довіру цим дітям і не видати своєї провінційності. Таким чином, день за днем я слухав як вони говорять російською і наслідував їхні манери. Я не намагався наслідувати, а наслідував з першого разу. Мій мозок працював у турбо-режимі й нові слова, вимова та інтонація вписувались у мою навіть не пам'ять, а свідомість. Доки я не був впевнений, що зможу промовити щось без акценту - я мовчав. Через те, що на початку я майже весь час відмовлявся говорити, частенько червоніючи при цьому - мене почали кликати "сором'язливцем". Проте, вже через кілька днів мій лексикон вже дозволяв мені вільно спілкуватись російською на побутові теми, а через тиждень-півтора я вже був майже повністю зрусифікованим. І лише мої сусіди по кімнаті все ще мали сумніви щодо моєї підозрілої легенди. Одного разу мене, як Вєнєчку Єрофєєва, обступили навколо ліжка і з підозрілим виглядом запитали, чи я точно з Сум, та коли я впевнено і відверто підтвердив, вони кивнули головами, розійшлись і більше ніколи не повернулись до цієї теми.

Після тритижневого табору я повернувся в свою провінцію "апгрейднутим". Друзі були у захваті від моїх нових "скілсів". Я не лише вмів говорити російською без акценту, говорячи російською я почувався більш розкутим, винятковим та дотепним, що дуже позитивно впливало як на моє его, так і на мій статус серед знайомих. Часами друзі мене просили: "диви які дівчата пішли, а візьми окликни їх російською, може відізвуться...".

 

М'яка чи жорстка українізація

Звичайно, в повсякденному житті російською я не говорив, це була моя таємна джидайська зброя. Я вживав російську лише тоді, коли вона була мені потрібна. Вже коли я закінчив школу і вступив до університету ця навичка зі статусу "спешиал скіл" перейшла у статус "невід'ємний атрибут повсякдення". В університеті більшість занять відбувалась літературною українською, котрою я, з невідомих мені причин вмів говорити досконало, хоча раніше в своєму суржикомовному середовищі щирої української я майже не чув і не вживав. Мені самому було дивно, адже більшість групи мали схоже провінційне походження, та на відміну від мене не могли говорити жодною літературною мовою. Я навіть підозрюю, що я вивчив українську мову одночасно з російською, коли відокремив другу від суржику й усвідомив де пролягає межа між мовами.
Проте, поза аудиторіями, як в університеті, так і в цілому в місті ця мова була мертвою. Майже всі викладачі та студенти в коридорах розмовляли або російською, або російськоподібним суржиком.

Протягом п'яти років перебування в університеті зі мною сталось багато метаморфоз. Я соромився суржику, котрий видавав мою провінційність, тому в повсякденному житті я намагався уникати ситуацій коли мої суржикомовні друзі опинялись в одній компанії, з моїми російськомовними друзями. Щоб одні не чули як я говорю сільською мовою, а інші як я цураюсь суржику (в їх розумінні це була майже українська) і переходжу чи "перебігаю" на російську. В цілому такі ситуації виникали не часто, бо зазвичай окрім спільних занять цих людей мало що об'єднувало, і тому я вдовольнявся таким-собі подвійним життям.

Кожен з нас, щодня, проходить повз виняткових людей. Ці люди здаються такими ж непримітними як ми, але коли зазирнути до їх внутрішнього світу, виявиться що їх думки та історії їх життя, інтелект, поведінка на багато цікавіші та більш захопливі за будь-які серіали чи комп'ютерні ігри, котрими сучасний світ намагається нам задурити голову. Однією з таких особистостей в моєму студентському житті був викладач - Сергій Іванович Сюткін. Одного разу я напишу про нього окрему розповідь, та зараз ми говоримо про мову і я хотів би розповісти про те, як він вплинув на мою українізацію.

Отож, Сергій Іванович Сюткін походив з Південної України, здається десь з Мелітополя. Його родина була російськомовною і сам він української майже ніколи не чув. Бувши студентом Київського Національного Університету він пішов підробляти освітлювальним в одному з відомих столичних театрів. За два роки роботи в театрі, після сотень переглянутих п'єс та спостерігань за грою величних акторів, голоси котрих лунали українською він і сам вивчив і покохав цю мову. Ба більше, українізаційні настрої в той час завойовували університет і разом з декількома однокурсниками вони започаткували таку собі гру - один день на тиждень (здається в четвер) говорили виключно українською. Не залежно від обставин. Ця ідея швидко набула популярності, а кількість україномовних студентів, так само як і україномовних днів у тижні зростала в геометричній прогресії.
Мене та інших моїх однокурсників ця історія дуже вразила. Ми навіть мріяли втілити схожу ініціативу у себе в університеті, та нічого з цього не вийшло. Хоча для інших мрії залишились мріями, десь глибоко в закутках моєї темної свідомості вони залишили невгасний вогник ідеї. Згодом, я досить спонтанно, майже випадково роздмухав цей вогник і втілив ідею своєї "фракційної українізації" в життя.
Мені подобалась одна приваблива дівчина з факультету (а куди ж без них?), було відомо, що вона непогано володіє українською і не соромиться нею говорити. Я, як справжній джентльмен, вичекав, мабуть з пів року перш ніж випала нагода до неї заговорити. Щоб вразити її, я заговорив українською. Вона не здивувалась і сприйняла це як належне, ми приємно поспілкувались і розійшлись. Мені ніколи не вдалось наблизитись до неї на бажану відстань, та дружба між нами тривала. Час від часу ми гуляли містом і ходили разом на вечірки.
Родзинкою нашої дружби було те, що в її присутності я вирішив говорити виключно українською. Байдуже, чи я розмовляв з нею телефоном, їдучи переповненою російськомовними сум'янин маршруткою, чи ми за спільним столом святкували день народження моїх російськомовних друзів... моє внутрішнє правило було непохитне - вона не мала почути ані слова російською з моїх вуст. Випадкові люди, що були свідками нашого спілкування, підозріло озирались проходячи повз нас. Люди в громадському транспорті принизливо озирали мене від голови до ніг, коли я голосно і виразно розмовляв українською телефоном. Мої друзі, з котрими я споконвічно спілкувався російською дивились на мене як баран на нові ворота, коли вона потрапляла до нашої компанії і я вмить переходив на українську.

На жаль з цією подругою ми не проводили забагато часу разом, та ця моя витівка допомогла усвідомити, що спілкування українською можливе. Воно можливе як у публічних місцях з незнайомими людьми, так і в колі родини або друзів.

Головна причина, чому ми не говоримо українською, це не "незнання мови", чи невміння говорити. Насамперед - це наша сором'язливість.

Подолати свою сором'язливість дуже легко. Створіть собі безвихідну ситуацію - оберіть день тижня, знайомого, члена родини.. котрі будуть для вас "перемикачем". І не відступайте від своїх принципів. Я не поступився своїми принципами й ніколи не перейшов у присутності тієї дівчини на російську. Коли в її присутності я знайомився з новими людьми й теж говорив українською, мені було ніяково переходити на російську коли вона йшла, то ж я заносив і тих нових людей до свого "україномовного списку". Коли ми разом опинялись на вечірці і я на подив усім переходив на українську, мені було соромно повертатись до російської, коли вона йшла з вечірки. Врешті, з часом я цілком переборов свою сором'язливість і заніс до свого "списку" всіх українців. Тепер під час перебування в Україні чи спілкуванні з українцями я завжди розмовляю українською.

 

Як легко почати говорити українською:

  1. Оберіть собі збудник (людину, день ітд.) під час впливу котрого ви будете говорити лише українською. Краще обрати такий збудник, котрий впливає на вас не повсякденно, а час від часу. В цьому полягає мій метод "фракційної українізації" - вживаємо українську лише у певних життєвих ситуаціях.
  2. Не поступайтеся принципу вказаному в пункті 1. Якщо ви обмовились російською, не розчаровуйтесь і не піддавайтесь вмовлянням - повертайтесь до української. Не соромтесь говорити, спробуйте сприймати українську як належне - через деякий час і ви і ваш співрозмовник перестанете помічати, що ви говорите іншою мовою.
  3. Насолоджуйтесь спілкуванням, смакуйте ним. Спілкування іншою мовою це як тренування м'язів. Ви надірвете м'язи якщо відразу підете в спортзал і візьмете найбільшу вагу. Починати треба від легеньких тренувань, а потім поступово нарощувати навантаження. Дуже важливо не ставити собі мети - "здобути якусь вагу". Робіть це постійно і систематично, для задоволення, для гарного самопочуття.
  4. Коли ви почуєтесь впевнено - почніть втягувати інші збудники до вашої системи. Заговоріть з іншими друзями, з родиною. Поясніть це вашою новою забаганкою.

 

 

Я кілька років прожив у Білорусі й знаю як виглядає вмирання мови. Я впевнений, що пересічний білорус міг би на багато краще за мене заговорити білоруською, та він соромився. Соромився говорити нею в школі, соромився на роботі, в родині й ось на сам кінець він соромився говорити нею з українцем котрий звертався до нього білоруською. Давайте не допустимо білоруської долі для української мови, не соромтеся говорити. Давайте разом зробимо так, щоб українська сприймалась як нормальна, повсякденна мова кожного з нас.

Поділіться цим текстом  з друзями і разом почніть говорити українською.

Стежте за мною на фейсбуку
5 ( 1 )
Comments